Веретінниця східна (Anguis colchica (Nordmann, 1840)), дивовижна істота, яка часто викликає острах через своє змієподібне тіло, а відтак нерідко стає жертвою міфів, страхів та упереджень, часом просто мирно дрімаючи в затишній прохолоді трав.
До слова, це непорозуміння навіть відображено в науковій назві роду, яку їй дав Карл Лінней – з латинської anguis означає "змія". Видову ж назву отримала, ймовірно, на честь Колхіди, стародавньої території в Азії, розташованої між Чорним і Каспійським морями, яка не відображається на сучасних картах й за грецькою міфологією була відома як край багатий на золото та інші скарби.
Що ж, якщо відкинути страхи й придивитись уважніше до цієї дивовижної безногої ящірки можна зрозуміти, що вона таки є своєрідним скарбом наших екосистем не лише доволі красивим й абсолютно не шкідливим, але й дуже корисним.

Зазвичай, спинна частина тіла веретінниці має мідно-коричневий або темно-сірий колір з характерним бронзовим блиском. У статево активних дорослих особин (частіше у самців, рідше у зрілого віку самок) на спині, мов химерних форм прикраси з бірюзи, можуть з'являтися світло-блакитні плями.
На відміну від змій, вони мають вушні отвори та рухомі повіки, що закриваються, водночас на відміну від більшості рептилій, не вирізняються гострим зором та компенсують це інтенсивним використанням органу смаку – регулярно висувають язика, що для багатьох підсилює схожість зі змією. Та, щоб досліджувати світ язиком, вони повинні злегка відкривати рот, тому що у них немає щілини у верхній губі, як у змій.
Під час полювання також переважно використовують нюх. Харчуються різними видами безхребетних: равликами, гусеницями, павуками, дощовими черв'яками та багатоніжками, також поїдають велику кількість личинок, лялечок та яєць різних комах та таким чином відіграють важливу роль у контролі над шкідниками.
Сподіваємось, приклад веретінниці слугуватиме вам нагадуванням про те, що кожен елемент природи вартий уваги та обережного ставлення, а наші знання допомагають розрізняти міфи від реальності.

Небезпечний, але дуже красивий – багато садівників не можуть встояти перед його шармом і воліють мати серед своїх декоративних насаджень попри високу токсичність всіх його частин.

Вовче лико звичайне, вовчі ягоди звичайні (Daphne mezereum L.) — отруйна рослина родини тимелеєві (Thymelaeaceae), яка цвіте повноцінними квітами ще до появи листя. Отож коли дерева ще стоять голими, а весна лише починає завойовувати лісові галявини першими первоцвітами, серед сірих хащів спалахують яскраві рожеві вогники його тендітних квітів, що здалеку нагадують духмяний бузок.

Навіть назва рослини просякнута історією та попередженнями. Родова назва — Daphne — відсилає нас до давньогрецького міфу про німфу Дафну. Рятуючись від переслідувань Аполлона, вона перетворилася на лавровий кущ, на листя якого так схожа зелень вовчого лика. А от назва виду «mezereum» походить від арабо-перського слова mazeriyn, що означає «вбивати» або «смертельний». І це зовсім не перебільшення. Народне прізвисько — «вовчі ягоди» — підкреслює підступність плодів.

Висока токсичність пронизує всю рослину: від коріння до кінчиків листя. Проте найпідступніша пастка з’являється пізніше, коли на місці квітів дозрівають соковиті, налиті яскраво-червоним кольором ягоди. Вони виглядають надзвичайно апетитно, але для людини ця трапеза може стати останньою. Карл Лінней у своїх працях застерігав: лише шість таких ягід здатні вбити вовка. Для дитини смертельною дозою можуть стати всього 4-5 плодів, а для дорослого — трохи більш як десять. Навіть дотик до кори чи потрапляння соку на шкіру може викликати сильне подразнення.

Цікаво, що природа створила цей кущ із парадоксом. Те, що є отрутою для людей і звірів, стало звичними ласощами для деяких птахів, що охоче поїдають плоди, не відчуваючи жодної шкоди, і саме так допомагають рослині розселятися, розносячи насіння лісом.

Здавна люди намагалися приборкати цю силу: вовче лико використовували в народній медицині та гомеопатії. Сьогодні цей кущ висотою до півтора метра залишається одним із найяскравіших, але й найнебезпечніших мешканців наших лісів. Це живе нагадування про те, що справжня краса часто потребує поваги та дистанції, а природа не завжди така беззахисна, як здається на перший погляд.

Цей гриб – безумовно окраса нашої передвесняної природи. Широко відомий як ельфійська чаша через незвичну форму, він захоплює уяву ефектним контрастом яскравої внутрішньої частини зі світлою зовнішньою, навіюючи різноманітні образи й порівняння.

Саркосцифа червона (Sarcoscypha coccinea (Scop.) Sacc.) – вид сумчастих грибів родини Саркосцифові (Sarcoscyphaceae).
Зростає на відмерлих гілках листяних порід у вологих місцях поодиноко або невеликими групами рано навесні, а за сприятливих погодних умов також і в зимові місяці.
Плодові тіла діаметром до 3-10 см, заввишки до 5 см, в молодому віці кулясто-зімкнуті, пізніше розкриваються і набирають чашоподібної, блюдцевидної форми. Край плодового тіла злегка опушений, спочатку загнутий всередину, потім хвилястий або розірваний.
Гіменіальний шар на внутрішній поверхні чаші яскраво-червоний, гладенький. Його забарвлення стає дуже насиченим, коли ліс вологий, і тьмяніє в посушливі періоди. Зовнішня поверхня біла, повстиста або дрібно-волосиста.
Ніжка біла циліндрична, звужена до основи сягає висоти до 3 см.
М’якоть тонка, біла, еластична з приємним грибним ароматом.
Вважається їстівним, але не має особливої харчової цінності, отож замість збирати чашечки, можливо, варто залишити їх у лісі. Задоволення від вживання цього гриба, безумовно, менше, ніж від спостереження за ним у дикій природі.

Лікарські та ароматичні рослини у фокусі цьогорічного відзначення Всесвітнього дня дикої природи – міжнародного свята, оголошеного ООН для вшанування диких тварин і рослин та підвищення обізнаності про їх охорону.
Отож тема "Лікарські та ароматичні рослини: збереження здоров’я, спадщини та засобів до існування" покликана підкреслити ключову роль рослин у підтримці людського здоров’я, збереженні культурної спадщини та забезпеченні місцевих громад та водночас звернути увагу на виклики, що постають перед ними – втрату природних середовищ, надмірне використання та наслідки зміни клімату.

Рослини тримають ґрунти, плетуть мереживо біорізноманіття й несуть у собі мудрість поколінь корінних народів та місцевих громад. Осібне місце в цьому належить лікарським та ароматичним рослинам, що є важливими як для здоров'я та благополуччя людини, так і для екологічного балансу. Ці рослини складають основу багатьох традиційних систем охорони здоров'я, сприяють сучасній медицині та підтримують різноманітні галузі промисловості, починаючи від косметики та харчової промисловості і закінчуючи сільським господарством та виробництвом предметів розкоші. приблизно Орієнтовно 50 000-70 000 видів лікарських рослин у всьому світі збирають через їхні цілющі властивості, культурне значення та економічну цінність.
Чільне місце лікарські рослини впродовж століть займають і в культурі та традиціях нашого народу, будучи не просто засобом лікування, а частиною світогляду. У традиційному селі знання про трави передавалися від бабусі до онуки, від знахаря до громади, зазвичай, разом із досвідом спостереження за природою, порами року і тілом людини. Як засвідчують етнографічні та етноботанічні дослідження, народна медицина в Україні формувалася на перетині практичного досвіду, вірувань і християнської символіки.
Трави збирали у "правильний" час: на світанку, в певні календарні свята або в період цвітіння, коли рослина "має найбільшу силу". Звіробій, м’ята, ромашка, полин чи калина слугували для лікування застуд, гарячки, шлункових недуг, ран і запалень. Часто лікування поєднувало відвари й настої з молитвою або замовлянням – адже хворобу розуміли не лише як фізичний, а й як духовний розлад.
Водночас рослини мали глибоке символічне значення. Їх вживали чи прикрашали ними під час свят, християнських обрядів чи календарних свят – наприклад, на Трійцю чи Спаса вони були частиною благословінь, букетів чи захисних оберегів. Дослідники відзначають, що навіть у ХХ ст., попри урбанізацію та радянську політику секуляризації, традиція зберігалася як елемент культурної пам’яті та локальної ідентичності.
Сучасні наукові праці з етноботаніки показують: значна частина рослин, уживаних у народній медицині, справді містить біологічно активні речовини з протизапальною, антисептичною чи заспокійливою дією. Таким чином, традиційні знання не були випадковими – вони ґрунтувалися на багатовіковому емпіричному досвіді.
Отже, лікарські рослини в українській народній традиції – то не лише "природна аптека", а й жива нитка, що поєднує медицину, ритуал і пам’ять про гармонію людини з довкіллям.
Ліси та луки нашого краю багаті різнотрав'ям – щедрим і різнобарвним, сповненим запахів, сили, пам'яті й чарівності. У кожній стеблині полину, у кожній квітці звіробою чи ромашки живе досвід предків, які вміли слухати природу й жити з нею в злагоді.
Пізнаваймо й бережімо цю скарбницю народної мудрості. Збираймо трави для чаїв чи ароматичних букетів шанобливо й розумно – лише там, де їх багато, не вириваючи з корінням, залишаючи частину рослин для відновлення. Уникаймо зривання рідкісних та охоронюваних видів, адже справжня традиція – це не споживання, а відповідальність.
Нехай наше користування дарами природи буде вдячним і дбайливим, щоб і наступні покоління могли відчути аромат рідних луків і лісів так само повно й живо, як відчували його наші предки.