Цей гриб – безумовно окраса нашої передвесняної природи. Широко відомий як ельфійська чаша через незвичну форму, він захоплює уяву ефектним контрастом яскравої внутрішньої частини зі світлою зовнішньою, навіюючи різноманітні образи й порівняння.

Саркосцифа червона (Sarcoscypha coccinea (Scop.) Sacc.) – вид сумчастих грибів родини Саркосцифові (Sarcoscyphaceae).
Зростає на відмерлих гілках листяних порід у вологих місцях поодиноко або невеликими групами рано навесні, а за сприятливих погодних умов також і в зимові місяці.
Плодові тіла діаметром до 3-10 см, заввишки до 5 см, в молодому віці кулясто-зімкнуті, пізніше розкриваються і набирають чашоподібної, блюдцевидної форми. Край плодового тіла злегка опушений, спочатку загнутий всередину, потім хвилястий або розірваний.
Гіменіальний шар на внутрішній поверхні чаші яскраво-червоний, гладенький. Його забарвлення стає дуже насиченим, коли ліс вологий, і тьмяніє в посушливі періоди. Зовнішня поверхня біла, повстиста або дрібно-волосиста.
Ніжка біла циліндрична, звужена до основи сягає висоти до 3 см.
М’якоть тонка, біла, еластична з приємним грибним ароматом.
Вважається їстівним, але не має особливої харчової цінності, отож замість збирати чашечки, можливо, варто залишити їх у лісі. Задоволення від вживання цього гриба, безумовно, менше, ніж від спостереження за ним у дикій природі.

На вербі груші? Нісенітниця, плід уяви – всі ж знають. А як щодо троянд? А от троянди на вербі – справжнісінькі й реальні. І вирощує їх на кінчиках пагонів малесенька муха галиця розеткова вербова (Rabdophaga rosaria (Loew, 1850)), розміром і формою схожа на комара.

Історія починається на початку літа, коли крихітна R rosaria відкладає яйце у верхівку пагона, що розвивається. Така яйцекладка запускає хімічні процеси, що блокують подовження пагона (міжвузлів). В результаті 30–60 листків, які мали б розтягнутися на метр гілки, концентруються на одному сантиметрі, формуючи характерну "троянду". Така розетка забезпечує для личинки притулок та запас їжі для личинки.
Восени личинка заляльковується та більше не потребує їжі, але їй все ще потрібен притулок і захист, відтак пагони, вражені R. rosaria, після літа гинуть, а сухі троянди залишаються на рослинах впродовж всієї зими.

Навесні з лялечки всередині розетки з’являється доросла комаха, що вилітає в пошуках відповідної верби, щоб відкласти яйця і почати процес заново. Rabdophaga rosaria, ймовірно, складається з більш ніж одного виду, кожен з яких обирає різний вид верби або групу видів.

Впродовж мільйонів років гриби виконують багато невидимих для нас, але надважливих функцій. Вони розщеплюють незліченну кількість детритів і мертвих речовин та повертають поживні речовини навколишньому середовищу. Дослідники вважають, що гриби могли бути важливими партнерами для перших рослин, які колонізували поверхні континентів. На сьогодні підтверджений вік найдавнішої скам'янілості гриба – 460 млн років.

Таку ж важливу місію виконує й трутовик облямований (Fomitopsis pinicola (Sw.) P. Karst.), що є грибом так званої бурої гнилі, який руйнує целюлозу, залишаючи при цьому інші первинні частини деревини у формі менш щільної, але досить стабільної залишкової структури.

     Початкова стадія гниття виглядає як зміна забарвлення деревини від жовтуватого до коричневого, що згодом має вигляд червоно-коричневого та розсипчастого подрібнення на кубічні частини.    

Дерева, уражені цим трутовиком, з часом стають більш крихкими та схильними до ламання під час сильного вітру. Порожнини, утворені ним у стоячих деревах, забезпечують важливе середовище існування для багатьох видів дикої природи, включаючи ведмедів, полівок, білок і різних птахів.
На мертвих деревах гриб уражає заболонь, периферійну провідну частину деревини та швидко потім прогресує до серцевини. Живі ж трутовик облямований вражає ослаблені та через відкриті рани й продовжує їх розкладати й після їхньої загибелі. Відтак його вважають як сапротрофом, так і рановим паразитом або паразитом слабкості.

Він може з’явитися в будь-якій точці від коренів до крони, але здебільшого прогресує у нижніх частинах стовбура, де часті рани сприяють зараженню.

У лютому, коли більшість дерев стоять оголеними, а ліс здається монохромним і тихим, на стовбурах, гілках, каменях і старій деревині розгортається справжнє диво. Пухкі смарагдові килими мохів та мереживні зелено-фіолетові візерунки печіночників створюють чарівні оази життя посеред зимового спокою. Це найкращий період, щоб помітити їх — маленьких, але неймовірно важливих мешканців наших лісів.

Мікросвіти на стовбурах

Здалеку ці зелені плями виглядають як художні інсталяції природи. Зблизька ж відкривається цілий ландшафт: крихітні «долини», «гори», «ліси» у масштабі кількох міліметрів. Саме тут, у світі мохів та печіночників, розгортається зірковий час зими — період, коли більшість судинних рослин міцно сплять.

Замість коренів у них є ризоїди — тонкі ниткоподібні структури, якими вони надійно кріпляться до кори, каменю чи гнилої деревини. Мохи та печіночники не паразитують і не шкодять дереву-хазяїну: живлення отримують через фотосинтез, а вологу збирають безпосередньо з повітря, роси, туману чи дощової води.

Суперсила зимостійкості

Ці рослини не борються з морозом до останнього. За несприятливих умов вони просто «вимикаються»: припиняють фотосинтез, віддають зайву вологу й входять у стан глибокого спокою (анабіоз). Під товстим шаром снігу вони почуваються в безпеці й комфорті. А щойно температура піднімається і з’являється волога — за лічені години або дні повертаються до активного життя, зеленіють і знову починають працювати.

Ця здатність робить мохи та печіночники надзвичайно стійкими, але водночас дуже чутливими до забруднень. Саме тому вони — чудові біоіндикатори: їхня присутність та стан свідчать про чистоту повітря й відсутність токсичних речовин у довкіллі.

Невидимі, але незамінні ролі в екосистемі

Моховий килим — це цілий мікрокосмос:

• домівка для тисяч дрібних безхребетних (кліщів, колембол, личинок, яких ми навіть не бачимо неозброєним оком);
• стабілізатор ґрунту, що запобігає ерозії на схилах;
• потужний учасник секвестрації вуглецю — вони захоплюють CO₂ з атмосфери та надовго зберігають його в біомасі й торф’яних відкладах.

У вологих лісах Королівських Бескидів мохи та печіночники відіграють ключову роль у підтримці водного балансу, затримуючи вологу після дощів і повільно віддаючи її в ґрунт і струмки.

Запрошення до «зеленотерапії»

Наступного разу, гуляючи стежками парку — чи то біля Джерела «Королівське», чи вздовж маршруту «Замчище», чи просто в буковому лісі поблизу Старого Самбора — зупиніться біля зеленого острівця на стовбурі.

Присядьте, доторкніться (обережно!), розгляньте деталі. Ці кілька хвилин уважного споглядання — одна з найкращих природних терапій для очей, розуму й душі, яку тільки може подарувати зимовий ліс.

Зберігаймо ці крихітні дива — бо саме в них ховається велич і сила наших Карпат.

Коли у травні природа запалює феєрверк життєрадісності, прекрасні орхідеї з родів Orchis та Dactylorhiza відкривають свою шоупрограму у квітучій імпрезі, являючи світу свої чарівні квіти. І першими на сцені на наших теренах з'являються зозульки травневі (Dactylorhiza majalis (Rchb.) P.F.Hunt & Summerh) – багаторічна трав'яниста наземна рослина, як і всі інші орхідні нашого континенту, на відміну від тропічних родичів, котрих ви ймовірніше за все першими згадуєте, коли мова йде про орхідеї, які здебільшого є епіфітами та ростуть на інших рослинах.

Туристичний шлях №5019 "На Верх" апробовували студенти та викладачі Фахового коледжу Львівського університету бізнесу та права, з яким вчора було укладено договір про співпрацю.
Фахівці відділу еколого-освітньої роботи ознайомили екскурсантів з концепцією шляху, ключовими зупинками та планами з його розвитку та облаштування, які своєю чергою висловлювали свої думки щодо можливих інфраструктурних елементів, інформаційного наповнення, інтерактивних компонентів.

Рись з її невловимістю, грацією, особливими вухами з китицями, пронизливими очима та самітницьким характером символізує дику красу наших лісів. На жаль, через полювання, втрату середовищ існування та зменшення кількості здобичі рисям стало важко виживати протягом останніх десятиліть. Починаючи з 1970-х років, природоохоронні організації почали фіксувати зниження чисельності популяції цієї дикої кішки, і євразійська рись, яка власне живе на наших теренах, стала першим підтипом, взятим під охорону.

Через кілька років й інші види також потрапили до списків зникаючих та таких, що потребують захисту. В Україні рись живе в Карпатах й на Поліссі та внесена до Червоної книги 30 років тому.