Цей гриб – безумовно окраса нашої передвесняної природи. Широко відомий як ельфійська чаша через незвичну форму, він захоплює уяву ефектним контрастом яскравої внутрішньої частини зі світлою зовнішньою, навіюючи різноманітні образи й порівняння.

Саркосцифа червона (Sarcoscypha coccinea (Scop.) Sacc.) – вид сумчастих грибів родини Саркосцифові (Sarcoscyphaceae).
Зростає на відмерлих гілках листяних порід у вологих місцях поодиноко або невеликими групами рано навесні, а за сприятливих погодних умов також і в зимові місяці.
Плодові тіла діаметром до 3-10 см, заввишки до 5 см, в молодому віці кулясто-зімкнуті, пізніше розкриваються і набирають чашоподібної, блюдцевидної форми. Край плодового тіла злегка опушений, спочатку загнутий всередину, потім хвилястий або розірваний.
Гіменіальний шар на внутрішній поверхні чаші яскраво-червоний, гладенький. Його забарвлення стає дуже насиченим, коли ліс вологий, і тьмяніє в посушливі періоди. Зовнішня поверхня біла, повстиста або дрібно-волосиста.
Ніжка біла циліндрична, звужена до основи сягає висоти до 3 см.
М’якоть тонка, біла, еластична з приємним грибним ароматом.
Вважається їстівним, але не має особливої харчової цінності, отож замість збирати чашечки, можливо, варто залишити їх у лісі. Задоволення від вживання цього гриба, безумовно, менше, ніж від спостереження за ним у дикій природі.

На вербі груші? Нісенітниця, плід уяви – всі ж знають. А як щодо троянд? А от троянди на вербі – справжнісінькі й реальні. І вирощує їх на кінчиках пагонів малесенька муха галиця розеткова вербова (Rabdophaga rosaria (Loew, 1850)), розміром і формою схожа на комара.

Історія починається на початку літа, коли крихітна R rosaria відкладає яйце у верхівку пагона, що розвивається. Така яйцекладка запускає хімічні процеси, що блокують подовження пагона (міжвузлів). В результаті 30–60 листків, які мали б розтягнутися на метр гілки, концентруються на одному сантиметрі, формуючи характерну "троянду". Така розетка забезпечує для личинки притулок та запас їжі для личинки.
Восени личинка заляльковується та більше не потребує їжі, але їй все ще потрібен притулок і захист, відтак пагони, вражені R. rosaria, після літа гинуть, а сухі троянди залишаються на рослинах впродовж всієї зими.

Навесні з лялечки всередині розетки з’являється доросла комаха, що вилітає в пошуках відповідної верби, щоб відкласти яйця і почати процес заново. Rabdophaga rosaria, ймовірно, складається з більш ніж одного виду, кожен з яких обирає різний вид верби або групу видів.

Впродовж мільйонів років гриби виконують багато невидимих для нас, але надважливих функцій. Вони розщеплюють незліченну кількість детритів і мертвих речовин та повертають поживні речовини навколишньому середовищу. Дослідники вважають, що гриби могли бути важливими партнерами для перших рослин, які колонізували поверхні континентів. На сьогодні підтверджений вік найдавнішої скам'янілості гриба – 460 млн років.

Таку ж важливу місію виконує й трутовик облямований (Fomitopsis pinicola (Sw.) P. Karst.), що є грибом так званої бурої гнилі, який руйнує целюлозу, залишаючи при цьому інші первинні частини деревини у формі менш щільної, але досить стабільної залишкової структури.

     Початкова стадія гниття виглядає як зміна забарвлення деревини від жовтуватого до коричневого, що згодом має вигляд червоно-коричневого та розсипчастого подрібнення на кубічні частини.    

Дерева, уражені цим трутовиком, з часом стають більш крихкими та схильними до ламання під час сильного вітру. Порожнини, утворені ним у стоячих деревах, забезпечують важливе середовище існування для багатьох видів дикої природи, включаючи ведмедів, полівок, білок і різних птахів.
На мертвих деревах гриб уражає заболонь, периферійну провідну частину деревини та швидко потім прогресує до серцевини. Живі ж трутовик облямований вражає ослаблені та через відкриті рани й продовжує їх розкладати й після їхньої загибелі. Відтак його вважають як сапротрофом, так і рановим паразитом або паразитом слабкості.

Він може з’явитися в будь-якій точці від коренів до крони, але здебільшого прогресує у нижніх частинах стовбура, де часті рани сприяють зараженню.

У тихих вологих закутках наших лісів, на берегах струмків чи каменях просто посеред них, у світі великих розлогих дерев, пишних трав та яскравих квітів можна зустріти цю дивовижну мешканку – маршанцію мінливу (Marchantia polymorpha), що належить до найдавнішої групи наземних рослин печіночників та є справжнім нагадуванням про найдавніші етапи життя на суходолі. Вона не має ані справжнього кореня, ані стебла, ані листків, але її життєвий шлях сповнений унікальних пристосувань та елегантної простоти. Вона зустрічається на всіх континентах світу, адже для її росту не мають значення ні специфічні умови освітлення, ні ґрунтові умови – необхідний лише певний рівень базової вологості.

Перше, що впадає в око, крихітні чашечки на оксамитових з ромбоподібними візерунками темно-зелених попарно розгалужених міцно притиснутих до субстрату стрічкових таломах, мов розкладені невидимою рукою для банкету крихітних ельфів чи фей. Ці чашечки – це органи безстатевого розмноження маршанції. В них відбувається формування виводкових тілець, такі собі маленькі клони рослини, що викидаються з розплідних кошичків своєрідним катапультуванням під дією крапель дощу та приземляються не надто близько, ніби прагнуть самостійності, але й не надто далеко – аби не загубити зв’язок із джерелом життя. Важливо, що відділяються вони від материнської рослини лише в умовах достатньої зволоженості повітря, що вберігає їх від висихання.

Статеве розмноження супроводжується появою у певний час, зазвичай навесні, спеціалізованих структур на тонких ніжках: парасолькоподібних на чоловічих рослинах та у формі 9-11-кутних зірок – на жіночих, в яких після запліднення розвиваються спори.
Маршанція мінлива – це не лише краса форм та текстур, вона відіграє важливу роль в екології, оскільки не лише сприяє формуванню ґрунту, часто з'являючись як піонерна рослина на пошкоджених ділянках, але й діє як природний захист від ерозії.
Науковцям, завдяки її простій анатомічній будові, генетичній доступності та легкості вирощування в лабораторних умовах, вона слугує модельним організмом для вивчення фундаментальних процесів розвитку та еволюційних зв'язків рослин, що дозволяє зрозуміти механізми поділу клітин, їх диференціації та передачі сигналів. Її фунгіцидна активність є предметом дослідження можливого використання у сфері створення ефективних засобів для лікування грибків шкіри та нігтів.

З огляду на це, маршанція мінлива постає перед нами не просто як зелена пляма у вологому кутку, а як живий архів еволюції, тихий свідок мільйонів років історії життя і цінний помічник для сучасної науки, ще раз підкреслюючи, природа дивовижна у її творіннях.

Лопух, звісно, знають всі, чи майже всі. Але що ви знаєте про лопух, окрім історій про велике листя, яке може послугувати панамкою в спеку чи зручною серветкою для накриття кошика з грибами або ягодами, ну і реп'яхи, що міцно чіпляються й заплутуються у волоссі та одязі, а відтак були атрибутом розваг та пустощів дітей навіть в недалекому минулому?
А що, якщо насправді перед вами один із супергероїв рослинного світу, за буденною зовнішністю якого ховається справжній філософ, цілитель і натхненник. Так, кожен з трьох представників роду лопух (Arctium), які ви можете зустріти на наших теренах, лопух справжній (Arctium lappa L.), лопух малий (Arctium minus (Hill) Bernh.) та лопух повстистий (Arctium tomentosum Mill.) є рослинами, що здатні лікувати, годувати, надихати на винаходи й навіть розповідати історії тисячоліть. Отож нумо відкривати незвідані грані лопуха.

Лопух завше був цінною лікарською рослиною, яка широко використовувалася в народній медицині. Найціннішою частиною вважають корінь, який, до слова, може сягати 70 см завдовжки. Він багатий зокрема на інулін (природний полісахарид, що є пребіотиком), основна сфера застосування – підтримка обміну речовин та лікування шкірних захворювань. Листя також має лікувальні властивості. Свіжим або настояним в оліях його прикладали до ран, опіків, синців для зняття запалення та прискорення загоєння, компреси з потовченого листя використовували при болях у суглобах.
Він знайшов своє місце і в рецептах краси. Колись для сприяння росту та запобігання випадінню волосся в шкіру голови втирали настоянки міцного відвару кореня, сьогодні реп'яхова олія є компонентом шампунів та інших косметичних засобів.

Навіть у кулінарію лопух пробрався, де застосування знайшли всі його частини, окрім хіба що колючих кошиків суцвіть. Особливо популярним є він у східній кухні, в якій творять чудове поєднання коренів рослини з імбиром, часником і білим кунжутом. В Японії, де страви з кореня лопуха відомі під назвою "гобо", його навіть культивують. У Кореї з нього готують легкий суп уонґ-кук, який вважається дуже корисним для травлення та відновлення сил. Молоді пагони та листя лопуха можна використовувати в салатах, вінегретах та зелених супах. В Британії досі популярний напій "Кульбаба і лопух" (Dandelion and Burdock), історія виникнення якого сягає Середньовіччя, коли його корінь вважався магічним і викопувався за спеціальними ритуальними правилами.
Свіже або сушене листя лопуха може бути гарною основою для імунних чаїв, а сушений корінь використовується для чаю "гобоча" або ж як замінник кави.

Кошики ж суцвіть, із їх зеленими, гачкуватими листочками обгортки, усміхаються нам рожево-пурпуровими квітами, даруючи естетичну насолоду, а джмелям, бджолам та метеликам щедре частування нектаром. А от чіпким гачкам реп'яхових голівок, завдяки яким лопух мандрує світом на шерсті тварин чи нашій одежі, завдячуємо зручній застібці-блискавці.

Ось так, ніколи не вгадаєш, якою надсилою наділила природа рослину, яка нам може видатись банальним бур'яном не вартим уваги.

У глибинах тінистих лісів ховається справжній діамант української флори – одноквітка звичайна (Moneses uniflora (L.) A.Gray). Мабуть, мало кому з вас доводилось зустрічати цю квітку в природі, що немов створила цю тендітну красу саме для себе, щоб любуватись в тиші під куполом густих верховіть хвойного лісу, крізь який сонячні промені пробиваються лише тонкими золотими нитками, серед затишної прохолоди його м'яких мохових килимів. Й це темне тло ефектно підкреслює ніжність, елегантність й вишукані структури маленької квітки, вкотре нагадуючи, що природа досконала у своїх творіннях.

Одноквітка звичайна – представниця монотипного роду родини вересових (Ericaceae), багаторічна трав'яниста рослина з вишуканою базальною розеткою округлого шкірястого листя, над якою на надземному безлистому стеблі 5-15 см заввишки розпускається лише одна квітка, що сором'язливо схиляє голівку, мов втуплює погляд в землю, розкриваючи при цьому свої білі пелюстки якомога ширше. Такий широко розкритий віночок сягає 1,5-2 см в діаметрі та має вигляд п'ятикутної зірки.

Під білосніжною парасолькою з пелюсток ховається цікавої форми маточка з бочкоподібною зав'яззю, прямим довгим стовпчиком який увінчує 5-лопатеве рильце. Навколо зав'язі променисто розкидані дуже характерні тичинки з товстими нитками, кожна з яких закінчується кількома циліндричними пиляками з шишками.

Квітка ця не через інтровертний характер, в якому її можна запідозрити через поодиноке цвітіння в глушині лісу, весь час цвітіння смиренно дивиться на ґрунт – це її ефективна стратегія для запобігання самозапиленню. Кажуть, що вона може довго й терпляче, навіть до шести тижнів, чекати на відповідних запилювачів, розвіюючи для їх принади легкий ледь вловний солодкуватий аромат, ніжний й делікатний, як вона сама. Лиш після запилення стебло випрямляється, гордо несучи невеличку п'ятигніздну коробочку, в якій зріє крихітне насіння, та відмирає після його розсіювання. Листя ж її вічнозелене та росте цілий рік, дозволяючи рослині фотосинтезувати, коли дозволяють умови, навіть за слабкого освітлення.

Як бачите, за тендітністю одноквітки криється велика сила: вона вміє чекати й пристосовуватися, розквітаючи там, де інші б просто зникли.